Петро Харченко
- Философия, общество, Харченко Петро Андрійович

Відкрите Звернення академіка Петра Харченка

Відкрите Звернення

академіка Петра Харченка

до керівників держав, Генерального секр

очільників світових конфесій, Виконавчої Ради ІЛГА

(ILGA), Норвезького Нобелівського Комітету

  1.  Підстава для Звернення

        Поважні пані і панове! Я звертаюся до Вас із приводу зробленого мною надзвичайно важливого відкриття в антропології і гуманітарній сфері, яке вирішить подальшу долю світу і Людини, зумовить  кардинальну зміну моральної     норми      життя   людства.

       Кожний із нас усвідомлює: творцем історії, матеріальної і духовної культури  цивілізації є  індивідуальний суб’єкт і його колективні  форми. Наочно ми переконані, що тілесність суб’єкта представлена дискретним індивідом, окремість і об’єктність   якої визначає стосунки  між людьми на основі   психічного  дуалізму за  формулою «я – це не ти».

       І ось моє ошелешуюче відкриття, світова сенсація: дискретний  індивід ніколи і ніде не зароджувався із так званої «неживої матерії», не еволюціонував, його  в онтології життя  взагалі  не існує, а отже  традиційне зведення меж людської тілесності до образу дискретного індивіда є помилковим.

  1. Примара дискретності індивіда

      Щоб переконатися в нереальності  дискретности  індивіда,  збагнемо спочатку  істинну сутність статі, розглянувши  онтологію тілесності біологічних видів:

вид початково уособлений самкою,  потім  самка перевтілюється в гермафродита, а останній, з часом, перетворюється в  самця;  

– вид початково уособлений самцем,  потім самець перевтілюється в гермафродита, а останній,  з часом, перевтілюється в  самку;  

вид початково уособлений   самкою, яка потім перевтілюється в гермафродита;

вид початково уособлений самцем, який потім перевтілюється   в гермафродита;

вид початково уособлений гермафродитом, потім гермафродит перевтілюється в самку;

 – вид початково уособлений гермафродитом, потім гермафродит перевтілюється в самця;

вид уособлений двома   гермафродитами, в одного з яких спостерігається схильність до перевтілення в бік  самця, а в іншого – в бік самки;

вид початково уособлений самцем і самкою, потім самка перевтілюється  в гермафродита;

 – вид початково уособлений самкою і самцем, потім самець перевтілюється  в гермафродита;

вид початково уособлений самкою і гермафродитом, потім гермафродит перевтілюється в самця; 

вид початково уособлений самцем і гермафродитом, потім гермафродит  перевтілюється в самку;

вид початково уособлений самцем і самкою, потім самка перевтілюється в  гермафродита, а останній,  з часом, перевтілюється в   самця;

вид початково уособлений самкою і самцем, потім самець перевтілюється в  гермафродита, а останній, з часом, перевтілюється в  самку;

вид початково уособлений самкою, котра, з часом, перетворюється  в гермафродита, який потім перевтілюється в  самця, а самець, з часом, перетворюється в  гермафродита, котрий, в свою  чергу, перевтілюється в  самку;

вид початково уособлений самцем, котрий, з часом,  перетворюється в гермафродита, який потім перевтілюється в  самку, а самка, з часом, перетворюється в гермафродита, котрий, в свою чергу, перевтілюється в   самця. 

     Приведений  фактичний матеріал однозначно  засвідчує: стать – це  онтологічно притаманна природі   тілесності життя  трансформаційна триполярність, іманентність наявності  якої унеможливлює її розрив на  дискретні стани полярностей. Всі три полярності  взаємоперевтілюючі, переходять   одна в одну      як у свої три  «я»  («я – це ти»), а отже, насправді   існує    не дискретне его,  а     нерозривне  Триего і тілесність життя представлена не дискретним індивідом, а  цілісним надіндивідним троїстим Одним. Як бачимо, мовиться світоглядний переворот.

  1. Об’єктивація   

        Чим же спричиняється чуттєва видимість наявності дискретного індивіда? Вона позірна і породжується  об’єктивацією.    Під об’єктивацією розуміється суб’єктний «розрив» неперервного,         перетворення його в ілюзорно-

перервне, в самостійну сутність, втілену в предметних формах, образах і т. п.. Але Істина не сумісна з  об’єктивацією, вона відкривається лише при цілісному  пізнанні  буття.  На жаль, саме об’єктивація склала фундамент традиційної гносеології. Дослідники думали,  що цілісно пізнати буття  неможливо і тому  впадали в «гріх об’єктивації»,  омертвляли  ціле, «розрізаючи»  його на частини (об’єкти), ігноруючи  мудрість Євангелія від Хоми, яка говорить:  хто так пізнав світ,  той  знайшов труп.  Об’єктивація («розрив») тілесності надіндивідного триполярного Одного як носія життя ілюзорно «перетворює» його полярності на  дискретних,  робить із них об’єкти –  дискретних індивідів, внаслідок чого

і створюється ілюзія  видимості існування іншої реальності – реальності об’єктивованої, наділеної дискретністю, множинністю, зовнішністю. Ця «дискретна реальність» і є тим, що суб’єктивно сприймається як «фізичний  простір і час». Саме від Людини, від її  «розірваної» статі бере початок ілюзія дискретності всезагального буття, його об’єктність.  На цей онтологічний нюанс закликав звернути особливу увагу  знаменитий мислитель  Микола Бердяєв. Він писав: «Зі статтю…, можливо, пов’язане виникнення феноменального   світу, і тут є точка, в якій вирішується доля світу і людини. Перетворення світу є, насамперед, подолання розриву статі». Ось як на фоні позірного  «розриву» статі виглядає ілюзія наявності «дискретної» реальності:

     –  вид  уособлений самкою і гермафродитом;

     –  вид уособлений гермафродитом і самцем;

     – вид уособлений самкою, гермафродитом і  самцем;

     –  вид  уособлений самкою;

     –  вид уособлений самкою і самцем;

     –  вид  уособлений   гермафродитом…

         Статичній чуттєвості суб’єкта непосильне охоплення розвитку триполярної тілесності життя (Одного) в необ’єктивованій вічності. Суб’єкт об’єктивізує стать, чим породжує  примару   існування  декількох «дискретних статей» – так звану «роздільностатевість»  і разом з нею наше ілюзорне відчуття перебування всезагальної реальності в стані  дискретності, множинності,  зовнішності.

  1. Необ’єктивована Людина

    З’ясування     природи     статі   засвідчило: тілесно Людини в образі  дискретного  індивіда   онтологічно  не існує. В образі  «дискретного  індивіда»   її створив не Бог, а суб’єкт, ілюзорно «розірвавши» триполярну тілесну єдність життя на так званих дискретних індивідів чоловічої, жіночої,  гермафродитної та інших «статей». У християнстві ця     «лукава розірваність» статі (омертвіння троїстого континууму життя) задекларована «гріхопадінням», падінням Людини в об’єктивований світ, перетворенням  її в одну із речей світу.

        Істинним буттям є  лише  буття необ’єктивоване. Воно  існує як Одне –  Абсолют. В історії онтологічної мислі Абсолют описаний під різними модифікаціями та найменуваннями («Брахман», «Тримурті», «Дао», «Свята Трійця», «Триєдина Верховна Божеська Одиниця» тощо). Він  наділений двома рівнями  тілесності – субстанціональним і  речовинним.  Речовинною  тілесністю Абсолюту   визнано   існуючий Всесвіт з усім, що в ньому є, а в ролі  її творця названа  субстанціональна   тілесність Абсолюту, яку древні мислителі вважали «первинною матерією» і охарактеризували  вічною (існуючою поза часом і простором),  неперервною, позбавленою причинно-наслідкових відношень, головною рисою її природи запримітили  троїстість, яка не зводиться до арифметичної  дискретної величини, не позначає суще з кількісного боку, тобто є онтологічною, а тому її формально-логічне збагнення приречене на провал, на згубну об’єктивацію смислу.

        У християнстві  субстанція осуттєвується троїстим Я (ТриЕго) і поіменована «Святою Трійцею» –   уособленням єдності трьох іпостасей,  «незлитно з’єднаних і нероздільно    розділених   образів у самих собі»». За такої єдності,  кожна іпостась знаходиться в  двох інших.  Свята Трійця виражає  одночасне існування тотожності і відмінності, єдності і недискретної множинності.  Іпостасі     сутніють     вічно,   вони, стверджують богослови,  вічно народжуються, але  не так, як народжуються земні істоти  від батьків через відокремлення    в часі,  а шляхом  переходу кожної іпостасі в другу і третю як у «своє друге» і «своє третє».

      Одним із найдискусійніших питань у пізнанні буття є питання походження речовинного світу. Наука   пояснює  його здебільшого теорією Великого вибуху, згідно з якою Всесвіт виник з гравітаційної сингулярності,  утворився внаслідок вибуху  маленької кульки матерії. В останній час ця  вигадка вчених доповнюється різними  теоріями –    «квантових струн», «екпіротичною» теорією тощо, а між тим вона заперечується багатьма відомими  вченими. Лауреат Нобелівської премії Ханнес Альвен назвав її «образою здорового глузду».  По-іншому пояснює походження світу релігія: все створив Бог. Як це  було конкретно?   Християнський філософ  Микола Бердяєв  констатує: «Вчення про троїстість Божества  повинне визнати  розвиток у Бозі, і тоді виникнення та хід світового процесу предстане як внутрішній рух Божественної Трійці». Про розвиток у Бозі говорив і великомудрий Іоанн Дамаскін: «Божеська триіпостасна реальність вічно народжується шляхом взаємоперетворення іпостасей». Тож багатьма  любомудрами вважається, що  речовинна тілесність Абсолюту є продуктом ущільнення  його     субстанціональної тілесності при  взаємоперетворенні іпостасей.  Як би то не було, а  вимальовується  сценарій:  світ творить субстанція  Абсолюту  за своїм «образом і подобою». «Божеська Трійця, – мовить патрист    Августин, – геть на все своє творіння розкрилила ознаки власної троїстості». Це означає, що «образом» і «подобою» при творенні світу є трансформаційна триіпостасність субстанції. На розглянутій вже нами природі речовинної тілесності життя (того, що біологія називає «видом»), бачимо: тут «образ» і «подобу» субстанції «пропечатано» у вигляді трансформаційної триполярності (статі).  Іншими словами, йдеться про  індукцію субстанції на речовину, тобто  інформаційний зв’язок  ТриЕго  з  Триего, який  у  необ’єктивованому  форматі  уособлення  бачиться  єдиним дворівневим    еготриплетом – ТриЕ(е)го – свого роду «онтологічним розумом» необ’єктивованої реальності, у якій Бог (субстанція) олюднений (є Боголюдиною), а «людина» (речовина) обожнена (є Людинобогом), тобто мовиться про єдину троїсту за природою  необ’єктивовану надіндивідну  реальність,  представлену як Одне з двома рівнями тілесності – триіпостасним субстанціональним і триполярним речовинним. Назвемо її  «Необ’єктивованою Людиною».

      Відкриття Необ’єктивованої Людини очікувалось  тисячоліттями і провіщає прихід  грандіозного духовного перелому в  житті  людства, оскільки свідчить, що центральна колізія буття і духу – колізія  Необ’єктивованого і Об’єктивованого (Єдиного і Множинного) має вирішуватися на користь Необ’єктивованого, а не Об’єктивованого (під світоглядним патронатом якого нині перебуває людство). Воно означає, що наступає   кінець «гріхопадінню» Людини, приходить звільнення  її з рабства об’єктивації, від  ганебного  розуміння себе як  «людини»-об’єкта – «дискретного індивіда», тобто однієї із «речей світу». І скажу без належної скромності: відкриття Необ’єктивованої Людини заслуговує присудження Україні  Нобелівської премії Миру без обтяжки традиційними формальностями представлення  номінантів.

         Подолання об’єктивації («розриву») статі засвідчило єдинотілесність  всезагального буття.  Мудро у свій час говорив Максим Сповідник, що розділення статі не відноситься до істинної   суті людської істо­ти. Він писав: «Починаючи з подолання       розділення на чоловіче і жіноче                                                           начала, людина  може з’єднати     всю      решту розділення Всесвіту і досягти Бога як причини всього». До цього висновку  ще до християнства приходили   мислителі древності, але мали справу з об’єктивізованою статтю, якою і наділяли  увесь  Космос, вважаючи його надіндивідною Першолюдиною (Космічною Людиною). Називали таку Людину  по-різному: «Пань-гу», «Гайомарт», «Фраваші», «Пуруша» тощо. Стверджувалося, що Космічна Людина розчленувалася і  з неї  утворилися  всі елементи зовнішнього світу, одначе вона знову набуде цілісності, вийде зі стану дискретно-множинного розпаду  і тоді зовнішній світ розчиниться у ній, орієнтація індивідного его на зовнішній світ зникне,  воно зіллється з космічним Его Першолюдини.

       Відкриття Необ’єктивованої Людини засвідчує:  Людина-Космос, справді, не зникла, а відбулася її об’єктивізація –  творення суб’єктом з її тілесності «буття розриву» – «озовнішненого світу», наповненого позірними «дискретними об’єктами»,  включно  з «людиною»-фікцією –  дискретним індивідом.

     У наш час яскраво  єдинотілесність Людини і Космосу підтвердили  проривні дослідження  з трансперсональної психології знаменитого американського дослідника     Станіслава Грофа, які відкидають   помилкове зведення меж   тілесності    Людини до образу   дискретного індивіда з  його «его в капсулі зі шкіри».  «Індивід, – говорить Гроф, – є ілюзорною реальністю. У стані трансперсонального модусу свідомості  особа переживає стан ототожнення себе з усім фізичним   Всесвітом, настає уподібнення її з тим, що традиційно не відноситься до людського».  Словом, не можна  Необ’єктивовану Людину, якою ми є насправді,   онтологічно уособлюємо,  ототожнювати  із «людиною» об’єктивованою  («дискретним індивідом»), – тобто з тим, чим  собі  суб’єктивно здаємося і явно  відчуваємо, як ніби реально існуюче.

  1. ТриЕ(е)го і суб’єкт

       Вже мовилося, що    ТриЕго і  Триего перебувають в єдності,  є  дворівневим  ТриЕ(е)го – свого роду  «згорнутим» у триплет «онтологічним розумом» Необ’єктивованої Людини. ТриЕго – триіпостасність субстанції.  Троїстість субстанції – предтеча феномену інформації як такої.  При трансформації субстанції у речовину   ТриЕго набуває свого триполярного речовинного  інобуття у формі Триего, об’єктивізована  полярність якого  є  тим, що зветься «суб’єкт».

    Поява суб’єкта у житті Необ’єктивованої Людини була закономірною  і надзвичайно важливою подією.   Проблему його  сутності   традиційна  філософія  не осилила.  Вона вела розмови про  псевдосуб’єкт. Або це був  «потойбічний» (трансцендентальний) суб’єкт,   яким,   наприклад, значиться кантівський,  що уособлює  «чисту свідомість», «апріорні форми» і все універсальне,         або ж  це був    «поцейбічний», перебуваючий  у сфері об’єктивованої реальності, яким є, наприклад, марксистський, що уособлює   «пізнавальну і діючу людину-дискретного індивіда,  протиставлену об’єкту  (іншій окремій реальності)».

      Екзистенціальною базою виникнення суб’єкта є его-полярності континуального Триего Необ’єктивованої Людини. Набуття его-полярністю Триего властивості відображати буття «зовні», тобто в дискретно-множинному режимі,  надає їй статус «суб’єкта». Це означає, що суб’єкт не є виокремленою самостійною реальністю, він лише «гносеологічний орган»  Неб’єктивованої Людини.

       Суб’єктна властивість полярностей (їх екстравертна орієнтація) з’явилась у ході породження ними «себе із себе», себто при онтологічній трансформації, що і призвело до набуття  ними зловісного усвідомлення  «я – це не ти»,   відчуття «зовнішності», самості в образі «людини»-дискретного індивіда (Гегель назвав дискретність «принципом найбільшої зовнішності»). Детальніше про це моя книга «ТриЕго» (К.: «Фенікс». – 2008. – 420 с.).

     Особливе відношення  до осуб’єктнення его-попярностей Триего   має притаманне   їм  тілесне  відродження-оновлення, в  процесі чого вони «примусово» зазнають все нової і нової   суб’єктивізації,  а це  створює ошелешуючий ефект, коли одна і та ж полярність Триего у фізичному просторі і часі засвічується багатьма людьми  (життям  «людей-суб’єктів»).   Тож (nota bene!): суб’єкт існує  в  багатопроявному відношенні, проте его-полярності є нерозривне  троїсте  Одне, а не Множинне.

      Осуб’єктнення его-полярностей Триего призвело до становлення історії з її традиційною гносеологією – суб’єкт-об’єктним пізнанням-об’єктотворенням, коли суб’єкт, задіявши мову,  математичне число, технічні засоби  тощо, творить з тілесності Необ’єктивованої Людини об’єктивізований світ («злу систему речей»). І віддамо за це йому   належне. Вся конструкція історії, вся об’єктивізована духовність, увесь створений світ штучних  об’єктів, на якому тримається цивілізація, – все  це  справа діянь суб’єкта. Завдяки йому, стався  перехід  Людини в статус одухотвореної реальності. Проте, поряд із позитивом, суб’єкт приніс  Людині, за  словами  Миколи  Бердяєва, «світову непристойність і рабство».

   Доля суб’єкта есхатологічна, одначе его-полярності ще не скоро втратять суб’єктні властивості, тобто об’єктивовано відображати буття (таке відображення Гегель  назвав «нещасною свідомістю»). Суб’єкт довго ще буде  добувати  інформаційну «руду-лушпиння зовнішнього пізнання» для подальшої її онтологічної переробки. І лише із розростанням вербального одкровення Необ’єктивованої Людини, яке я назвав Тригнозисом, завершиться повна                              деоб’єктивізації буття і настане смерть суб’єкта.

  1. Тригнозис

     Концептуально Тригнозис базується на логіці розкриття Людиною своєї сутності через троїсту   природу власної тілесності, завдяки чому нею долається уява про себе  як про  «дискретного індивіда»,  знімається  покривало об’єктивації,  вона осутнюєтся цілісним Космосом,  онтологічні координати якого не знають розділення на «потойбічне» і «поцейбічне»,          «божественне» і  «людське». Як необ’єктивований       спосіб себепізнання Людиною Тригнозис  стверджує просту  істину: загадка буття і пізнання схована  у самій  Людині. Тригнозисне пізнання починається з Людини і в ній закінчується, воно є  пізнанням «із Людини і через Людину» в інформаційно-троїстому режимі здійсненності на основі одного-єдиного    методологічного принципу – принципу статі (онтологічної триполярності),  на основі якого  Людина-Всесвіт і пізнається, і  твориться. Це та ситуація, коли онтологія є одночасно і гносеологією (збіжність характеру мислення і творення буття). Глобальне значення принципу онтологічної троїстості усвідомлювали лише окремі мислителі, зокрема Бердяєв писав: «Неможливо осмислити світ і світову історію без  ідеї троїстості Абсолюту»; «Історія світу зачалася  в троїстості і тільки в ній одвічно вирішується».

    Чим же різняться Тригнозис тринітаризм? Тринітаризм – це система поглядів, що визнає недискретно троїстою (триіпостасною) природу Творця речовинного світу.  Всі три начала Творця (Бога) перебувають в онтологічному відношенні між собою як незлитні і нероздільні. У християнстві догмат Святої Трійці  проголошений розумово  незбагненним. Знаменитий богослов і вчений Павло Флоренський заявляв: вихід пізнавальника  через розум до триіпостасної природи Бога вимагає від нього  зречення від самого себе, від своєї індивідності, «виходу із себе в надіндивідну сутність, перевтілення в Триіпостасність, а стати нею людині не дано». А цього і робити не потрібно. Флоренський  не знав, що Людина  не є «дискретним індивідом», а  уособлює Необ’єктивовану троїсту Всереальність. Тригнозис якраз і є системою   поглядів про  Необ’єктивовану Людину як про істинне і єдино існуюче буття.   Притаманність тілесності  Людині онтологічної троїстості робить Людину   раціонально  збагненною в її цілісності (тотожність  предмета і метода пізнання). На відміну від християнського тринітаризму, Тригнозис заперечує існування  «людини»-дискретного індивіда, такої «людини» онтологічно не існує.

       Не можна ототожнювати Тригнозис і з тріадизмом. Тріадизм припаркований до сфери об’єктивованого («озовнішненого») буття. Тріада семантична, формальнологічна, по своїй природі виражає  дискретну арифметичну троїстість.

  1.  Кінець релігії

     Відкриття Необ’єктивованої Людини означає завершення дозрівання релігійного процесу.  До цього він ще не був зрілим (Гегель помилково вважав християнство зрілою релігією). Дозрівання християнства,  перехід його з об’єктивованого стану    у необ’єктивований довершив Тригнозис.  Сталося «Друге пришестя Христа», його нове «людиновтілення», але вже як прийняття образу  Людини Необ’єктивованої  і відбулося воно  не на Оливній горі в Єрусалимі  чи в Дамаску, а  в Україні.

       Завершення дозрівання релігії означає  кінець її як типу світорозуміння. Головна світоглядна підвалина, на якій  трималася релігія,  а саме – об’єктивізована стать – струхлявіла і все обнулюється, летить шкереберть (Василь Розанов справедливо назвав християнство «релігією  таїнства статі»).  Геніально передбачив  завершення релігії   Микола Бердяєв: «Світ повинен закінчитися, історія повинна закінчитися… Кінець є торжество розуму, сполучення божественного і     людського, есхатологічне    завершення екзистенціальної діалектики божественного і людського».

      Тригнозис розпочинає  еру  необ’єктивізованого пізнання, пізнання буття  «в Людині і через Людину». Таке пізнання є  проявом  вербального одкровення Необ’єктивованої  Людини (детально про це мої книги: «Необ’єктивована Людина» [К.: «Фенікс». – 2013. – 264 с.];   «Зміна статусу Бога і смерть об’єктивованої «людини» [К.: «Фенікс». – 2019. – 104 с.]та інші).

        Місія тринітаризації розуму, яка  була покладена Христом на церкву, нею не виконала в силу абсурдного розуміння суті  «людини» як дискретного індивіда. Тепер,  із з’явою Тригнозису, на нього покладається місію тригнозизаціі розуму Необ’єктивованої Людини. Церковникам треба було не  молитвами благати  прихід Христа,  «явлення його в кінці світу», а займатися пошуком логіки відкриття Необ’єктивованої Людини, логіки подолання «лукавого розтину» статі. Бердяєв мав рацію, зазначивши:  «Історичне  християнство не сформувало цивілізації троїстого архетипу, всі  його спроби      по створенню нового життя    закінчувалися об’єктивацією, пристосуванням до буденності, у нових формах   поставало старе: нерівність,  владолюбство, розкіш, розколи і т. п.».

     Вимога практичного впровадження  Тригнозисного  світогляду в життя людства вимагає перетворення  релігійних  споруд у Тригнозарії – заклади освітньої пропаганди необ’єктивованого світогляду. Священники    зобов’язані  пройти церемонію тригнозизації розуму, перевчитись на проповідників  Тригнозисного світогляду. Так буде справедливо і чесно.

  1. Доля філософії

      Філософія  пройшла важкий шлях свого становлення. Нею багато зроблено  в площині духовного прозріння людства, вирішено  чимало актуальних проблем.  Але вийшло так, що філософія як загальнотеоретична рефлексія на початковому  шляху свого  становлення потрапила  в залежність від гносеологічного «наркотика» – об’єктивації, суб’єкт-об’єктного модусу  світосприймання. Із-за цього вона не дала відповіді на  центральне  питання пізнання – «що є людина?».   Вона не тільки провалила це питання, але і піднесла людству фальшиве розуміння суті «людини» як однієї із дискретних речей світу. Це сталося із-за  незнання суті статі.

       Древні любомудри хоч і наділяли  Всесвіт статтю, але в  об’єктиваційній її суті,  пов’язували її з так званою «роздільностатевістю». Навколо такої «статі» зародилися провідні типи світоглядів (включно з міфологією, релігією,   філософією).

      Якраз чуттєва видимість «об’єктності» («розриву» статі) і завадила по-справжньому збагнути всеєдність та єдиносутність Світобудови, зняти протиставлення індивідуального і всезагального, «живого» і «неживого», зрозуміти Людину як індивідуалізований Космос.

     Незнання суті статі призвело до того, що  філософи свою теоретичну споруду  «мудрості»  звели на об’єктивізованому фундаменті.  Перед входом до цієї  споруди  стоїть  монумент   «людини»-дискретного індивіда. Тож правда, коли говорять:  «Яка людина,  така і її філософія».  Об’єктиваціоністична  філософія не пізнала суті Людини. Запитується: яка ж  тоді ціна всьому  філософському осмисленню людських  проблем, якщо   сутність самої Людини  не пізнана?

     Філософи сприйняли об’єктивізовану дійсність за необ’єктивізовану, сприйняли її за «об’єктивну», тобто незалежну від суб’єкта. Насправді ж, ще до становлення  філософської  рефлексії,  суб’єкт уже встиг здійснити всезагальну об’єктивізацію буття.   На цей нюанс серйозно  звернув увагу  Бердяєв. Так зване «об’єктивне» буття, говорив  він, не є  істинним – воно  мертве,  вже об’єктивізоване суб’єктом,  є буттям  розпаду,   а отже,  «треба кінцево відмовитись від застосування до нього прикметника «об’єктивне»». Це, дійсно, так.  Суб’єктна властивість его-полярностей  зароджується в глибинах процесу творення триіпостасною субстанцією триполярної речовини (Бердяєв назвав би це «онтологічною об’єктивацією»). Найпотужніше придбання полярностями суб’єктної властивості, як уже згадувалося, відбувається в процесі їх трансформації і розходження, а також періодичного оновлення  своєї  тілесності. На жаль, філософи не поставили на вирішення  в онтологічній площині питання про тілесну єдність  індивіда з усією Світобудовою, не   пізнали Необ’єктивовану Людину.

     Словом, філософія як загальний цілісний погляд на необ’єктивований  світ і принциповий антропоцентризм не відбулася. Тож відкриття  Необ’єктивованої Людини означає  скасування її  в  традиційній формі як виразника  «мудрості» про  мертвий  (об’єктивований) світ. Вона не подолала розриву між  суб’єктом і об’єктом, хоч  і намагається дотепер  тримати  під фальшивою світоглядною опікою життя  цивілізації.

    Народження нової філософії як виразника необ’єктивованого пізнання буття стане народженням справжньої  філософської антропології як вчення про цілісну (необ’єктивовану) Людину. Що ж стосується об’єктивованого пізнання  буття, то це  уділ  науки, наукової  рефлексії.

 Микола Бердяєв вірно вказував, що передумовою і предметом філософської антропології є Людина, перебуваюча  поза об’єктивацією, і що центральною  проблемою такої антропології є проблема статі (на жаль, вирішити її Бердяєву не пощастило).

     Об’єктивізована стать («роздільностатевість») загнала традиційну філософію в дихотомічне мислення, в пресловутий «бінаризм» («двоїстість»). Саме на «розриві» статі первинно базувалась вигадка  про  притаманність  всьому   сущому двох начал  –   «чоловічого» начала і начала «жіночого» (згадаймо,  древній символ східної філософії Інь-Ян як символ жіночого і чоловічого  начал життя). Якраз двоїстість   привела до становлення уявлення про так зване «діалектичне протиріччя» і «діалектичний розвиток».  Якщо у ранньому    китайському     світогляді  єдність  двох начал  ще носить  мирний характер і вони перебувають у цілісному «одному» –  двоєдиності і постійно переходять одне в одне, то вже в   європейському – ці начала знаходяться  в різних об’єктах, їхня єдність переходить  у суперечливе взаємовідношення, зумовлюючи (смішно сказати!) «розвиток речей». До такої «діалектики» близькі ідеї Геракліта, але свою об’єктивовану  «досконалість»  «боротьба протилежних начал»  набула  у  марксизмі. Марксизм розглядає  природу матерії як «діалектичну єдність перервного і неперервного» із притаманними такій «єдності» протиріччями.  Марксизм наділив  «розвитком» мертві (дискретні) фрагменти об’єктивованого речовинного  світу і пов’язав цей «розвиток»  з існуванням  «двох взаємно суперечливих сторін,  їх боротьбою  і їх злиттям  у нову категорію».

  1. Недомисли  науки

      Пошук незаперечних «начал», «критеріїв істинності», «апріорного  компоненту інформації» склав одну із  вузлових проблем філософії, яку вона, перебуваючи в лещатах об’єктиваціоністичної гносеологіі, не вирішила. Об’єктивізування не веде до Істини, воно є «хибним шляхом свідомості» (Бердяєв). Истинним знанням є знання необ’єктивоване, інформаційно-троїсте за змістом.      Інстанцією необ’єктивованого обгрунтування знання виступає іпостасно-полярна троїстість тілесності Людини. Тож будемо в найближчому часі очікувати від цієї інстанції     великого  переінакшення  нашого розуму.

    Біологія. Ця наука є суцільним біооб’єктивізмом. Услід за своєю матір’ю філософією, вона затьмарена примарою існування «озовнішненої буттєвості».  Суб’єкт-об’єктним шляхом пізнання біологи продовжують   «вирішувати»  важливу у світоглядному відношенні  проблему походження видів –  їх кількісне  прибавлення в системі світу, не усвідомлюючи,   що розділене  ними єдине  буття на «живе» і «неживе»   суперечить його онтології. Тож і  гадають – перервний процес видоутворення чи неперервний?.

    У час  французів Жоржа Бюффона,  Жана Ламарка і Жоржа Кюв’є, англійця     Чарльза  Дарвіна та шведа  Карла Ліннея поняття «життя» та «дискретний індивід»  вважалися            синонімами. У якості носія життя  визнавався   дискретний індивід, з якого натуралісти і виводили походження видів    в об’єктиваційній   обгортці:  «Кожний вид походить або від гермафродитної особини, або від  роздільностатевої пари – самця і самки»  (Карл Лінней); «Індивід або особина, якщо вона  не стерильна, є основою як життя взагалі, так і  еволюційного процесу, а вид походить від  індивіда шляхом збільшення кількості особин від покоління до покоління» (Володимир Комаров). Визнавався носієм життя і вид.  Ч. Дарвін під видом  розумів   «групу схожих між собою  дискретних індивідів», хоч,  у певній мірі, вагався    визнати їх реальність. Він писав: «Термін «вид» я вважаю цілком довільним, придуманим заради зручності для позначення групи осіб, близько між собою подібних». А  Ламарк і  Бюффон прямо заперечували реальність існування видів.  Одиницею життя вони визнавали  дискретного індивіда, не розуміючи, що  самка, самець і гермафродит уособлюють  триполярне Одне (детально про це говориться в  моїх  книгах: «Антиномия индивида и триединства». –  К.: Агропром. – 1986. – 812 с.; «Предисловие к постистории». – К.: «Фенікс». – 2015. – 396 с; «Откровение Человека  без «лукавого  сечения»  пола». – Кам’янець-Подільський:      «Рута». – 2018. – 376 с.).

       Дискретних    індивідів, як і дискретних видів, не існує. Натуралісти не зуміли  переглянути  традиційні атрибути  життя,  розвернутися в інший світоглядний простір,  визнати  життя станом матерії всекосмічного масштабу. Об’єктивізований розум природодослідників не запримітив  перебуваючого в  неперервному     становленні та розгалудженні триполярного Одного як речовинної тілесності Необ’єктивованої Людини. Саме,  об’єктивізуючи  Одне, суб’єкт з нього творить   «дискретні види» через групування сегментів його тілесності за  схожістю в ознаках. Тут маємо ситуацію, коли реально існуючі сегменти тілесності  Одного, якщо їх об’єктивізувати, отримують  дискретний  статус і стають «видами».  Такі  «види»   умовні, штучні і виясняти –  постійні вони чи мінливі, породжують інші види чи ні – пуста справа.  Їх реально нема. На жаль, головними таксономічними категоріями, основними структурними одиницями біологічної систематики  є «дискретний вид» і  «дискретний індивід».   Із цього приводу   нагадаю,  що онтологічна реальність дискретності індивіда заперечувалася ще  в  древності. Один із головних  напрямів буддизму  (махаяна)  стверджував: усі індивіди перебувають у єдиній трансцендентальній протореальності, яка сконцентрувала в  собі всіх індивідів, пронизує все суще, через що одиничне треба сприймати як потенційне Єдине.

      Речовинне триполярне Одне є продуктом розвитку субстанціонального рівня тілесності Людини.    Воно  не розвивається, а лише перебуває в процесі невпинного  становлення і розгалудження внаслідок індукованої іпостасями субстанції  трансформації  полярностей, традиційно поіменованих суб’єктом «самкою»,      «самцем і   «гермафродитом».  Полярності і параметризовують межу   морфофізіологічної мінливості необ’єктивованих  сегментів тілесності Одного в якості  неперервних видів. У цьому разі процес видоутворення набуває природного сценарію, загальним  «предком» видів, їх спільною тілесністю виступає  триполярне  Одне. Види позаоб’єктиваційного  походження реальні, неперервні, не породжують інших видів,  їх мінливість (еволюція) не пряма, а опосередкована мінливістю  триполярного Одного, яке не розвивається, а лише  еволюціонує в унісон розвитку субстанції, себто набуває певних морфологічних, фізіологічних та інших   властивостей за космічним сценарієм  доцільності та доцільних діянь суб’єкта (ототожнювати процеси розвитку і еволюції  недопустимо).

         Словом, знаменитий Ч. Дарвін помилився. Правду сказав Микола Страхов у  праці «Світ як ціле»: «Якщо теорію Дарвіна узгодити  з цілісним поглядом на світ, вона виглядатиме жалюгідною». І все ж будемо справедливі: за панування  в біології часів Дарвіна диктатури дихотомій і об’єктиваціоністичного мислення,  пізнання  триполярного  Одного  для натуралістів було  недосяжним. Присоромим і  себе за  канібалізм    (вживанням у харчуванні м’яса). Все  розмаїття  видів є тілесністю   Людини.

      Фізика. Ця наука, як і біологія, перебуває в полоні  об’єктивації. Фізики і донині шукають «кінцеву абсолютну елементарну частинку матерії».

      Вже сама по собі поява  суб’єкта як об’єктивізованої полярності (позірної «людини»-дискретного індивіда») є початком  становлення атомістики. «Дискретний індивід» є  «першим атомом». На основі не існуючих онтологічно дискретних одиниць буття  суб’єкт намалював        механічну

картину світу як світу Множинного (Гегель назвав  атомізм  «уявним», «нікчемним»,        виведеним на основі чуттєвості).  Фізики не усвідомлюють, що  вся   матерія перебуває в триплетній   єдності. Ця єдність очевидна навіть в її об’єктивізованому оприявленні: зарядова троїстість елементарних   фізичних часток;  сполучення трійками в русі

кварків; триплетність бозонів як переносників   явищ   слабких   взаємодій;  триплетність біологічного коду;  потрійність спіралі ДНК (в онтологічній площині розгляду її будови)… У необ’єктивованому     проявленні  триплетна єдність  – це і є триіпостасність і триполярність        матеріального Всього,   представленого  Необ’єктивованою Людиною, в онтології    якої і знаходиться  ілюзорна (об’єктивована) «перша» й «остання»  «елементарна частка»   матерії-речовини, якою є необ’єктивований індивід у статусі  полярності статі. Істина єдинотроїста. Справедливі слова  богослова і вченого Павла Флоренського:  «Троїстість є найбільш загальна характеристика буття, кожен його прошарок, кожен його рід  має ще свою особливу троїстість».

        Математика. Ця наука ніяк не позбудеться «ходіння по муках» –  криз своїх  основ.  Всі три кризи математики викликані прірвою між скінченним і нескінченним, неперервним і дискретним, Єдиним і Многим. Беручи до уваги, що поняття «множинне» тісно пов’язане з поняттям «нескінченність», Георг Кантор, закладаючи теорію  множин, вважав, що нескінченне набуває завершення в триіпостасному Бозі (Святій Трійці). Тут він і спотикнувся на традиційній колізії неперервного Єдиного і дискретного Многого, неусвідомивши різниці між необ’єктивованим і об’єктивованим, яка  складає одну із головних проблем  у богослів’ї при розгляді  статусу трьох іпостасей Святої Трійці, їх незлитності і нероздільності. Свята Трійця не є Множинне, вона Єдине – Троїста Одиниця.       Тож у Святій Трійці не може бути завершення математичної нескінченності з її збіжними рядами. У противному разі, це веде до заперечення   існування Бога як Єдиного.  А раз так, то багато дослідників  подумали, що у фундаменті математики нема істинних передумов. Це не так. Уже в давнину було вчення про недискретне матеріальне  число, яке вважалось  началом світу і передумовою виникнення математики. Тепер, із відкриттям Необ’єктивованої Людини,           стає зрозумілим:

онтологічним родоначальником «математичного атома»  – дискретної  математичної одиниці і, взагалі, математики як такої,  є   об’єктивізація суб’єктом «математизованої» (троїстої)  тілесності  Людини.  Можна сказати і так: виникнення суб’єкта і математичної  одиниці – процес єдиний і пов’язаний з «розривом» Троїстої Одиниці, усимволюючої онтологічно триполярну  природу речовинної тілесності Необ’єктивованої Людини. Образно кажучи, математична одиниця – це «відірвана» полярність  від триполярної тілесності Людини. Людина виступила матеріальною    передумовою виникнення «позитивного», «від’ємного» і «нейтрального» («нульового») натурального ряду чисел. Цим  і пояснюється ефективність математичного атомізму як інструменту побудови штучних речей, співпадіння і точність  зв’язку між експериментальними дійствами і  математичними  структурами, їх дивовижна підігнаність  до  об’єктивізованого світу.

     Мовознавство. У мовознавстві походження граматичних категорій не можна обмежувати лише факторами екстралінгвістичними. Для суб’єкта (носія  «я – це не ти»)  мова є формальним засобом об’єктивації буття, і, безсумнівно, з його походженням пов’язане і походження  певних   граматичних  категорій. Це, зокрема, стосується: походження  граматичного            числа  – дискретної     однини і множини, дискретної троїстої і двоїстої множини,  а також недискретної троїстої і двоїстої  множини в системі займенників; граматичного роду; займенника. Названі категорії своїм походженням завдячують «розриву» онтологічної триполярності речовинної тілесності Необ’єктивованої Людини.

       Психологія і психіатрія. Ці науки перебувають у суцільному обєктиваційному провалі. Для них вирішення проблеми об’єктивованого і необ’єктивованого має надзвичайну  вагу. Зокрема, саме ця проблема  приховує всю таїну так названої «хвороби» під назвою «шизофренія». А насправді  тут має місце феномен   розщеплення свідомості на «об’єктивоване» і «необ’єктивоване». Шизофрения – це не «смерть розуму» взагалі, як вважають психіатри, а «смерть» розуму обєктивованого.

        Не володіючи знаннями про Необ’єктивовану Людину, збагнути феномен шизофренії неможливо. Сучасна психіатрія застосовує поділ   психічних  явищ  на «нормальні» і «патологічні»  по відношенню  до об’єктивованої «людини»-фікції. До патологічних явищ і віднесена шизофренія з її  ефектами  дереалізації і деперсоналізації. Дереалізація пов’язана з відчуттям відсутності в особи межі між собою і  оточенням,  а при деперсоналізації особа відчуває втрату своєї індивідуальності, її  «я» зникає, характер  світогляду стає  іншим…

       Що ж відображають ці явища  поза об’єктивацією Людини?  Суб’єктне об’єктиваційне сприйняття буття є закономірною патологією гносеологічного порядку,   воно викривляє істинну сутність Людини. Численні  так звані симптоми, що відносяться до шизофренічних і проявляються  на фоні  об’єктивізованої «людини»-фікції, є нормальними феноменами для Людини істинної – Необ’єктивованої.

    В основі феномену  шизофренії лежить деоб’єктивізація. В особи з’являється почуття зникнення межі між зовнішним і внутрішним, власне «дискретне» тіло шизофреніка не сприймається ним зосередженням своєї індивідуальності. Якщо  об’єктивоване его  свою дискретність  і  оточення сприймає нормою (хоч онтологічно дискретності  не існує),  то шизофренічне (необ’єктивоване) его не відчуває межі між «я» і оточуючим  середовищем, воно переживає почуття  «розчинення у Всесвіті».  Тілом для нього  стає «грандіозне тіло», рівне всьому Космосу (тобто всій речовинній тілесності Необ’єктивованої Людини). Такий статус тіла породжує у шизофреніка «комплекс всемогутнього Господа Бога», і в цьому відношенні   він перестає бути об’єктивованим, «видужує» від психічної хвороби – «дискретноманії». Для шизофреніка дискретність   переживається  страхом  «кінця світу».

      Коротко про осьовий «симптом» шизофренії, означений  «розпадом суб’єкта».  Сучасна об’єктивізована психіатрія цей «симптом»   тлумачить  як  розпад суб’єкта шизофреніка  на багато автономних особистостей, невідомих істот чи то їх голосів.  Це помилкове тлумачення.   Під так званим «розщепленням суб’єкта» насправді проявляється не «розпад суб’єкта на багато особистостей», а явище функціонального підключення до  психіки шизофреніка осуб’єктнених  станів його ж его в системі полярного Триего. Цими осуб’єктненими станами його его є всі люди-суб’єкти  сучасності і минулого («колективне безсвідоме», – сказав би Карл Гюстав Юнг).  Всі люди – це   одна Необ’єктивована Людина з її еготипом ТриЕ[е]го. Під час шизофренічного процесу  колишні і сучасні суб’єктні стани его шизофреніка   підпорядковують його собі, дають йому вказівки… І це не «галюцинації» в клінічному смислі, як вважає традиційна психіатрія, а справжні події, що засвідчують глибинний їх зв’язок із розгадкою природи Людини як Необ’єктивованої Реальності. У кожному із нас знаходиться вся егосистема ТриЕ(е)го і кожен із нас живе  в усіх людях. Виразно це засвідчується при феномені, названому традиційною психіатрією «множинним особистісним  розладом» (МОР), –  коли особа протягом свого  життя кілька разів проявляється   в якості різних  суб’єктів, навіть розмовляє різними іноземними мовами, яких ніколи не вивчала.  Явною стає наша єдиноегональність і тоді, коли ми в уяві  бачимо своїх рідних, друзів, інших людей… Все це проявлення  реального перебування  в кожному  із нас як Людині  Необ’єктивованій  суб’єктних станів свого    нерозривного Триего. Розмовляючи з дітьми,  батьками, дружиною, друзями…,  ми розмовляємо з собою,  за цим стоїть власний внутрішній монолог. У грандіозному ТриЕ(е)го  зібрані всі стани  «его» людства всіх часів. Це  ТриЕ(е)го  кодує  і зберігає інформацію про Людину-Космос. При трансперсональних переживаннях різні суб’єктні  стани его оживають, розмовляють на різних мовах…   Видатний психолог сучасності Станіслав Гроф  у книзі «Психологія майбутнього», посилаючись на власні   практичні досліди, констатує: «У кожному із нас міститься інформація про увесь світ, про все життя, людина потенційно здатна контактувати із кожною частиною багатоманітного буття  і уособлює собою в певному смислі цілісну космічну структуру».

     Вивченням егоархетипу ТриЕ(е)го  займеться в майбутньому  новий напрям  знань  – егологія. Наближається велике переінакшення   нашого егофонду еготехнологіями (егоінженерією, еготрансформацією тощо), включно з  поверненням славних  «потойбічних» душ   у  повторне земне життя. Реальністю стане і очищення егофонду Необ’єктивованої Людини від злочинної суб’єктності неронів, тамерланів, грозних, гітлерів….

  1.         Походження зла

     Чому наявне зло? Марксизм приписує злу іманентний характер і пов’язує його з присутністю в речах (об’єктивованих шматках реальності)  «єдності і боротьби протилежностей», завдяки якій існує розвиток.  Звичайно, це абсурдне тлумачення онтології зла. Зло – наслідок об’єктиваційної діяльності суб’єкта. Тож мудрими є слова  Василія Великого:  «У людей не було б ні чвар, ні війн,  якби гріх не   розітнув  їх природи на дискретне чоловіче і жіноче».  На жаль,  цього не розуміли   провідники людства.  Їхні духовні  настанови  були без знання  сутності  Людини.  На людство, час від часу,  надівалася  навиворіт (об’єктивованою стороною)  брудна світоглядна сорочка і примірялася вона суб’єктом до  «людини»-фікції – дискретного індивіда. Пропонувалися різні шляхи до щастя: «Путь Будди», «Путь Дзен,» «Путь Шіви»,   «Путь Дао», «Путь комунізму»,… але всі вони заганяли Людину в духовну резервацію, ім’я якої «Об’єктивація», вона і ставала джерелом всілякої ворожнечі між людьми – етнічних, міжнаціональних, гендерних, міжконфесійних, економічних, політичних та  інших конфліктів. Кров обагрянила всі цивілізаційні здобутки          історичної форми суспільства як форми об’єктивізованої, уособленої фізичною  сукупністю  дискретних індивідів-суб’єктів. При такій «спільноті» людей  ніщо не зупинить  кривавий хід історії – ні воля суб’єктів-політиків, ні заклики очільників конфесій, ні пацифістські рухи. Ось уже більше ста років Норвезький Нобелівський Комітет присуджує премію Миру, а за цей час відбулося безліч локальних війн, дві світові війни, назріває третя…  Правда в словах сподвижників церкви: «Увесь світ у злі лежить».  Норвезький  Нобелівський Комітет має знати: зло спричиняє  об’єктивація, вана  робить із Людини   одну із речей світу.  За такої ситуації ворожнеча не долається. Потрібна держава Необ’єктивованої Людини із необ’єктивованою формою суспільства. Тільки це покінчить з війнами між народами. Іншими словами, вирішення болісної     проблеми миру  лежить не в площині наслідку – об’єктивації Людини, а здатне вирішитись на основі  онтологічної  єдинотілесностї людства («я – це ти»).

     На жаль, продукування політиками безглуздих соціальних ідеологем, адресованих    об’єктивованій «людині», не зупиняється.  «Людина»-суб’єкт-об’єкт  (дискретний індивід)  залишається  і понині   константою у світовій системі знань. Людство продовжує бути закріпаченим антропологічними уявленнями минулих століть, зорієнтованими на об’єктиваціоністичний (атомістичний) «матеріалізм». Це означає, що стосунки між людьми, їх побут,  духовність  (моральність, свідомість, мислення) – все це  базується не на єдиносутності Триего, а на  абсолютизації окремосутності  «я» («я – це не ти» ). Ця окремість  і є тим  потенціалом зла, який за певних соціальних умов породжує кроваву ворожнечу між людьми.

     Словом, існуюча культура базована на хибному розумінні  суті Людини, вона не відповідає онтологічній настанові Христа – «Люби ближнього  як   себе самого» (у розумінні суті «ближнього» як своєї) та заклику «Щоб усі були одно», із-за чого мораль знаходиться в стані всеохоплюючого зіпсуття.  Ненависть, ворожнеча, війни – постійні супутники суспільної  історії. Знівечення людських відносин сягнуло тривожної межі і відчувається прихід  чогось невідомого, пов’язаного із неминучим завершенням історії, її кінцем.  У Другому посланні до Тимофія святий апостол Павло так охарактеризував  людей у кінці історії: «Знай же це, що в останні дні настануть тяжкі часи. Люди будуть самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажливі, непокірні батькам, невдячні, безбожні, нелюблячі, непримиримі, наклепники, нестримані, жорстокі, ненависники добра, зрадливі, зухвалі, бундючні, більше любострасні, ніж боголюбні,…» (2 Тим. 3:1-4).   Такими ми є сьогодні.

      Світовому істеблішменту, до якого  адресую я це Відкрите Звернення, треба усвідомити   «страшну» правду: історія  завершиться, оскільки обертається  навколо фікції – «людини»-об’єкта – дискретного індивіда. «Кінець світу й історії є, насамперед, подолання об’єктивації» (М. Бердяєв).  На  зміну історії  крокує постіндивідна  епоха, епоха індивідуалізації Всеєдності, епоха воскресіння Людини  після довгого її об’єктиваційного омертвіння.

12.Практична рамка миру : держава цілісної Людини

       Ключ вирішення проблеми мирного життя людства                                                                                                            знаходиться  в  архетипі онтологічної троїстості  самої Людини.  Сучасна держава не є державою цілісної (необ’єктивованої) Людини. Вона – держава осуб’єктивізованих его-полярностей (суб’єктів), тобто є державою «людини розірваної». Забезпечити мирне життя  суб‘єктів неможливо  по   причині закладеного в їхній природі ворогуючого  «я – це не ти».

       Екзистенціальною  рамкою миру є формула       «я – це ти», уособлююча онтологічну цілісність тілесності  Необ’єктивованої  Людини. Потрібна держава Людини цілісної, держава Людини без «лукавого розтину» статі. Ця аксіома чітко проголошена в християнстві: «Бо Він – наш мир, Котрий створив  із  двох  одне  і зруйнував   перегородку,  яка   стояла посередині ворожнечі, скасувавши ворожнечу тілом Своїм, а закон заповідей вченням, щоб створити у Собі Самому з двох одну нову людину, творячи мир,   і  в одному тілі примирити  обох їх із Богом через хрест, на якому Він вбив їхню  ворожнечу»  (Еф. 2:14-16).

    Академік Української академії оригінальних ідей, доктор філософських наук Олена Борзова у своїй книзі «Тріадологія» вказує на необхідність нової парадигми мислення на сучасному рівні людства, коли воно виросло і оформилося в цілісне планетарне утворення, в єдиний світопорядок: «Людство, досягнувши рівня всезагальності в глибинних суттєвих процесах розвитку  і в своїх зовнішних проявленнях, стало підкорятися універсальним законам і на цьому етапі всезагальності потребує нового методу мислення, відповідного до  цієї  сутності  всезагальності, який забезпечив би  повернення здатності людини розуміти єдність і «Едине» внутрі об’єднаного багатоманіття, розгляду людства з самого початку його  появи як глибинного утворення. Тільки змінивши масштаб проблеми, розглядаючи людство як єдине утворення, можна побачити дію в ньому універсального закону, інформаційного принципу, на роль якого претендує сакральне число три, яке створює тримірний  спосіб буття і тримірний    образ його мислення». На необхідність зміни існуючого образу  Людини акцентує увагу і доктор філософських наук  Григорій Тульчинський: «Необхідний  радикальний перехід  до  нового  розуміння сутності  людини, збагнення єдності і причетності її до цілісної гармонії світу, коли на передній план виходить не елементарне відношення типу «суб’єкт – об’єкт», «причина –наслідок», «елемент – множинне», «ціль – засіб», а системна взаємність – собор  з усіма в людській душі».

     Нема сумніву, що  відкриття Необ’єктивованої Людини вимагає  нової  норми і принципів поведінки людей у ставленні один до одного та до  суспільства.  Справі їх морального удосконалення послужить створення  держави цілісної Людини на  універсальній формулі єдності  – «я – це ти». Процес цей неминучий, він   уже непомітно відбудеться. Практична заміна історичної (об’єктивованої) форми  суспільства  з її ментальністю   «я – це не ти»   на форму суспільства необ’єктивованого із  ментальністю «я – це ти» означатиме реалізацію  настанови Христа: «Щоб усі були одно». Цивілізація неодмінно очиститься від історичної форми суспільства разом з її «роздільностатевою» «людиною»-фікцією, паспортизованою у статусі    дискретної  одиниці (громадянина)  соціального  буття тієї чи іншої держави-суб’єктів.

     Вирішальне значення статі в становленні справедливого життя соціуму чітко усвідомлював Микола   Бердяєв. На зміну  родовому розумінню  статі, зведеному до  сексуальних актів, Бердяєв пророкував прихід розуміння універсального значення статі для всього  Космосу: «Стать – космічна  сила, і тільки  в космічному  аспекті її  можна зрозуміти… Людина  зміцнена з   Космосом,  у першу чергу, через стать. У статі джерело істинної єдності людини з Космосом…».  Зовнішня об’єктність  і предметність, наголошував він, «пов’язані зі статевою розірваністю, тож усунення розриву статі зумовить перехід свідомості в надсвідомість, при якій світ   розкриється  по ту сторону розпаду на суб’єкт і об’єкт». Проаналізувавши різні  типи соціальної об’єктивації людства (капіталізм,  комунізм тощо),    Бердяєв зробив висновок: «Тільки та соціальна теорія виведе людину із трагічної дороги, яка буде базуватися на  розкритті таїни статі, подолає статеве   роз’єднання світу, бо саме зі статтю і любов’ю пов’язана таїна розриву у світі, таїна індивідуальності і безсмертя».  Джерело страждання, вказував цей геніальний мислитель, «треба бачити в невідповідності природи   людини і  об’єктного   світового середовища, в яке ми кинуті, в невпинному   зіткненні «я» з чужим і байдужим до нього  «не-я», з опірністю     мертвущої об’єктності, тобто в об’єктивації людського існування».   Зцілення «лукавого розтину» статі,  писав Бердяєв,  приведе до відновлення цілісності «людини», до появи «нового космосу», епохи               необ’єктивованого духу як цілісного пізнання. На це звертав  увагу і Василій Великий:   «Усунення лукавого розтину статі – шлях повернення до того пізнання,   котре  благодать   відновлює і  поновлює в людині відродженій». У Біблії прихід відродженої (оновленої) Людини,      Людини  без «розриву» статі сповіщається словами:  «Не говоріть неправди один одному, скинувши з себе стару людину  з ділами  її, і зодягнувшись у нову, яка відновлюється в пізнанні за образом  Того, Хто створив її, де нема ні    грека, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скіфа,  ні невільника, ні вільного, а Христос усе і в усьому» (Кол. 3:9-11).

  1. Паспорт Необ’єктивованої Людини

     Суспільний устрій неодмінно прийде  у відповідність до Людини істинної – Людини Необ’єктивованої, а це вказує на невідкладну потребу в проведенні   формальної  процедури  ідентифікації людства в Одне.  

      Практично ліквідацію держави-суб’єкта і створення єдиної світової  держави Необєктивованої Людини, як я уже сказав, треба  розпочати із ідентифікації людства через паспортне  зцілення статі. Дана ідентифікація означатиме ліквідацію історичної «людини» і перехід людства в статус  Людини Необ’єктивованої. Роботу по прийняттю єдиного паспорта Людини Необ’єктивованої  (Людини без «розриву» статі) потрібно покласти на ООН.  Нинішній Комітет  ООН з прав «людини» (а насправді «людини»-фікції)  повинен опрацювати зразок  нового паспорта і подати  на затвердження  Надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї ООН. У новому ідентифікаторі Людини, графа про громадянство ( належність  до тої чи іншої  національної історичної держави) ліквідовується, окрім цього, замість графи «стать особи» вводиться ідентифікаційний             параметр   –     «вікова  динаміка трансформації статі Людини».      Пояснюється це  тим, що  стать,    як і Людина,     одна, а не     декілька – дві, три….  Феномен статі –  це нерозривна онтологічна троїстість тілесності Людини.  Вона перебуває у стані невпинної трансформації, що зумовлює появу розмаїття її ступенів поляризації, які в повсякденності піддаються суб’єктом дискретно-множинному відображенню, чим  створюється  позірна видимість існування багатьох так званих   дискретних «статей» («чоловіка», «жінки», «гермафродита», «трансвестита», «інтерсекса» тощо). А це, в свою чергу, у непросвітленому розумі знаннями про істинну сутність статі,  породжує моральну колізію,  коли так звані   дискретні  «статі» у формі «чоловіка» і «жінки» сприймаються за «норму»,  а інші – «гермафродит», «трансвестит», «інтерсекс» …  трактуються як  відхилення від  «норми». Як кажуть, «із дурі дур і виникає». Онтологічна рівність, нерозривність, єдиносутність та трансформаційність всього спектру полярних станів єдиної статі носить  екзистенціальний характер – звідси правове обгрунтування закономірності «одностатевої любові» і осуд   гомофобії.  На жаль,  стать в її «роздільностатевому» тлумаченні продовжує  місію  роз’єднання   людства.  У Нідерландах, наприклад, існує право вказувати   у свідоцтві про народження   належність особи ще і до третьої «статі». Стать, ще раз наголошую,  – трансформаційне Одне.  Відомий   філософ Василь  Розанов був близько  до істини,   коли говорив:  «Людина вся є тільки трансформація статі, тільки модифікація статі». 

     Щодо  графи «прізвище, ім’я, по-батькові” та графи «дата народження». Вони в паспортному ідентифікаторі    Необ’єктивованої Людини повинні стосуватися назви суб’єкта,  його плинності а не вказувати на     множинний статус Людини, як це має місце в паспорті «людини»  історичної. Людина – Одне, а не Множинне.  Поняття «Людина» і «суб’єкт» несуть різне смислове навантаження,  ототожнювати їх недопустимо. Суб’єкт – лише плинний «гносеологічний орган» Людини Неб’єктивованої і представляє об’єктивізовану его-полярність Триего.

  1. Безсмертя Людини

    Традиційний розум    тлумачить   тілесне оновлення его-полярностей («душ») позаонтологічно,  фізично пропускає його крізь «злочинний історичний час» і називає це   «народженням»  нової «людини»-дискретного індивіда  та її «смертю» – відходом навічно в небуття. Іронія такого     сприйняття   тілесного   оновлення   Необ’єктивованої Людини полягає у тому, що  «людини»-дискретного індивіда взагалі не існує (таку «людину» Христос назвав «мертв’яком»). Із подоланням позірного «розриву» статі «смерть» пропадає безвісно. Микола Бердяєв вірно зазначав, що трудність вирішення проблеми безсмерття залежить від того, що вона ставиться в перспективі об’єктивації, викиду людського існування  в об’єктний світ, перетворення «людини в одну із речей світу». Він писав: «Людина викинута в об’єктний світ і найважливіше завдання – перестати об’єктувати, перестати створювати фікції шляхом перетворення неперервного в перервне, в об’єкт, у самостійну сутність».

       Одвічна всезагальна субстанційна буттєвість Людини періодично,   шляхом   взаємоперетворення іпостасей (переходу кожної іпостасі  в іншу як у своє «друге» і своє «третє»), породжує  речовинну тілесність, вічно її оновлює, внаслідок чого в «акумуляторі» Три[Е]его нагромаджується і  зберігається вся інформація про буття, здобута его-полярностями,  більше того, цим забезпечується існування самого пізнання.  Оновлення речовинної тілесності  Людини забезпечує  безсмертя колишніх   станів  его-полярностей, котрі,  як показали класичні дослідження Станіслава Грофа, за певних умов, «оживають». Саме Необ’єктивована Людина несе правду «воскресіння мертвих», відкриває для нас космічні смисли життя. Блага вість про  безсмертя Людини  виразно оповіщена християнством (Отк. 21:1,4), високо  озвучена працями Максима Сповідника. Тож будемо жити чесно, тримати своє его в моральній чистоті,   жити  в праведності і святості Істини, яку заповів Христос словами – «люби ближнього  як   себе самого».

  1. «І пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними» (Ін. 8:32)

     Відкрита Істина про Необ’єктивовану Людину вимагає від політиків перестати  гратись  у доброчинну    «рулетку» на полі піклування про матеріальне  благополуччя об’єктної «людини»-фікції, а приступити до переінакшення суспільного ладу, приведення   його     у    відповідність до Людини Необ’єктивованої. Прийшов час  обнулити фальшиву суспільну мораль, обтяжену об’єктивістськими ідеологемами, пронизаними правовими,  гендерними,   моральними  та іншими апоріями, що постійно спричиняють   соціальну турбулентність. Прийшла потреба замінити дискретно-індивідну форму суспільства на форму суспільства необ’єктивовану через прийняття паспорта Людини без «лукавого» розтину статі та створення її держави. Паспорт Необ’єктивованої  Людини стане дипломом зрілості нашого розуму,  документом  рішучого   вилучення із нашої уяви старого образу   світу,  утвердження істинного антропокосмізму і антропоцентризму Людини як міри і центру   всього.

        Певна річ, підкоритися новому світогляду,  відмовитись від себе як «дискретного індивіда» і відчути в собі всекосмічну єдність та відповідно  перейти на космологічні смисли життя – буде не легко.  Але це треба зробити, щоб  покласти кінець нашому  «гріхопадінню» –  хтивому  існуванню, тліючому в спокусливих похотях.  Дослухаємося правди слів великого представника     експериментальної психології нашого часу   Станіслава Грофа: «Той, хто усвідомлює себе дискретним «его», ув’язненим в шкіру, дотримується параноїдального в своїй основі погляду  на себе і оточуюче середовище… Почуття абсолютної окремішності від  решти всього є продуктом укоріненого незнання, небезпечної ілюзії, яка винна за те, що ми проживаємо  своє життя непродуктивно, руйнівно і самознищуюче. Усвідомлення своєї сутності як простягнутої за межі індивідного «его» є не руйнуванням, а народженням до  більш високої реальності, де возз’єднуємося з нашою істинною природою».

       Закликаю світове людство  почути і від мене радісну вість: смерті немає уже, ми воскресли як Необ’єктивована Людина після  свого тривалого об’єктиваційного  омертвіння.

З повагою, академік УАОІ, член НСПУ  Петро Харченко. Серпень,2020.

                         Звернення підтримали:

Іван Шуляк, академік, президент Української академії оригінальних ідей.  

                                     Дійсні члени Академії:

Володимир Бабуха, вчений теолог, заслужений    раціоналізатор  України;

Валентин Бугрим, доктор філософії, член Національної Спілки журналістів України;

Микола Важинський, кандидат філософських наук;

Юрій Голубенко,    доктор медичних наук, професор;

Лідія Голубенко, доктор філологічних наук, професор;

Вадим Євдокимов, доктор технічних наук, професор;

Віктор Зотов, професор, старший науковий співробітник;

Віталій Карпенко, доктор суспільно-економічних наук і кандидат філологічних наук, член   Національної  спілки  письменників України;

Станіслав Мигаль, професор, перший заступник голови Спілки дизайнерів України;

Георгій Пилипенко, професор, ведучий науковий співробітник;

Валентин Сердюк, доктор медичних наук, професор, Заслужений винахідник СРСР;

 Вячеслав Турченко, письменник, інженер;

 Оксана Фесенко, професор, кандидат економічних наук;

 Анатолій Шарапатюк, доктор економічних наук і кандидат  технічних наук, професор, керівник Південного  відділення Української академії оригінальних ідей;

Лариса Шрагіна, доктор психологічних наук, професор;

Дмитро Шупта,   член Національної спілки письменників України.

 

 

 

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *