«Я ПЕРЕДАМ ВАМ СОНЦЕ…»
(Замість передмови)
Перегортаю сторінки попередніх збірок поета: «Птахи попелу. Рубаї»(1997), «Жінка і ніч. Поезії» (1998), «Межінь». Лірика (2000)… І зновуповертаюся до останньої збірки – «Сонях сонетів». Художній світ Дмитра Романовича Шупти,
Лауреата Міжнародної премії імені Григорія Сковороди та ще низки престижних міжнародних премій, заглиблює й приваблює багатогранністю, барвистістю тематичних мотивів, невимушеністю й джерельністю слова. Поет, увочевидь, має здатність чути «далеке первослово» («Добранічівка») і володіє філігранністю сонетної форми. За віршованими рядками сонетів постає творча індивідуальність поета – людини духовно багатої, відданої Україні та здатної стояти на сторожі інтересів українського народу, особистості непересічної, широко ерудованої й освіченої, що й уможливлює осмислення ним макро- й мікросвітів: Всесвіту і країни, вселюдського й національного, вічного і миттєвого… Його думки вільно плинуть у часі, сягаючи ще Авести і знову й знову зупиняючись на сьогоденні. Прочитайте сонет «Україні»:
Минулому не кинешся вдогонь,
І жертв, і втрат уже не розпізнаєш.
Крізь пил і дим ти ясно, зоре, сяєш
До мене з голубих своїх безсонь.Ти золотом хлібів рясних світаєш,
І сивина з твоїх зникає скронь.
Твоїх чуттів догленутий вогонь
Горить в мені, і ти не загасаєш.Твій щем собі до серця я тулю
Й ніколи вже його не заспокою.
Твоїм жаданням душу спопелю,
Твоєю переповнений жагою.Сьогодні я ненавиджу й люблю
Весь світ твоєю сутністю живою.
Ліричне «Я» сповнене болем і щемом, жагою щасливого життя для рідного народу. Його сердечний ритм співмірний почуттям народу України, задля якого він живе, у який свято вірить, бо українці не втратили свою «живу сутність».
У низці сонетів Дмитро Шупта оспівує талановитих українців, що прославили свій народ, довели своїми вчинками його мужність, силу і нездоланність.
Симпатиком автора є Григорій Сковорода, який через століття дає нашому народові своєю поезією і життям уроки нескореності обставинам, якого «світ ловив» та так і не спіймав. Слово Г. Сковороди залишалося незалежним, а думки вільними. Читаєш сонет Дмитра Шупти «Григорій Сковорода – і згадується сонет «Сковорода» Ю. Клена. При всій подібності в баченні особистості Сковороди обома поетами, Дмитро Шупта наголошує на тому, що творча натура поета і народного філософа залишається невловимою: «Твій душолов, сказившися, лютує, // Що ти обходиш путо золоте». Поет не байдужий до долі відомого українського письменника Володимира Винниченка в однойменному сонеті: «Ти велич пережив, ганьбу і страм, // Що не воскресла дорога руїна, // На розтерзання кинута катам», але найцінніше в ньому те, що й за межами України він бачить «свій Народ, а не народець».
Дмитро Шупта вільно себе почуває у просторі Всесвіту і Землі, України та інших держав («Шамбала» і «Станція Роздільна», «Чаїне озеро» й «До Землі», «Лиса гора» й «Біскайська затока»), мандрує полями, чорноморськими берегами, буває в горах.
У часопросторі поета постають значні історичні події, зринають із минулого факти і люди. І все це, осмислене через сьогодення, набуває під пером автора особливої ваги, бо ніщо не проходить безслідно.
Дмитро Шупта розуміє інші культури й людей інших національностей. Давид Гурамішвілі (цикл «Давид Гурамішвілі») стає «сином двох вітчизн»: «Ти ниву знав і звідав поле брані, // Був сином двох шляхетних батьківщин…»). У вірменському циклі згадує багатьох прославлених вірменів (Ісаакяна, Сар’яна, Комітаса, Григора Нарекаці, Григора Акопяна –молодого вірменського поета, який загинув у війну на вкраїнській землі, згорівши у своєму танку). Культура далекої Індонезії (цикл «рево Індонезії) пізнається читачем із цікавістю.
Образи-пейзажі Дмитра Шупти живуть, утручаються в буття людське, та й люди не байдужі до природи. Саме єдність усього живого на землі, відчуття людиною своєї причетності до природи сприяє осягненню вічного й миттєвого, глибокому розумінню Божих заповідей. У сонеті «Побратимство» читаємо: «Нам треба відродитися стократ, // Із молоху скомлиться й антисвіту, // Аби сягнути на таку орбіту, // Де брата знову розпізнає брат»). Ця ж думка знову висловлюється в сонеті «Криниця»: «Живем прийдешнім, світлим, дорогим, // Майбутній день рятуємо від бурі… // І всяк у цьому світі – побратим // У радості і у біді-зажурі». Все живе прагне до сонця («Зернина»): «Не все, що під асфальтом і в бетоні, // Не бачитиме зросту і розвою. // Сонцяточком з ясною головою // Зерно пшениці в мене на долоні». Й узагальнення автора: «І знову поля прагнення єдині // Зіллються, наче в сонці – у хлібині».
Найбільш достеменно думка про єднання людини з природою висловлена в сонеті «Єднання», у якому знаходимо суголосні нам, читачам, думки ліричного героя:
Скажи мені ім’я твоє, Природо!
Як звати вас, Річки і Дерева?
Розгублений, знов спраглоустим ротом
Я пробую обпечені слова.Моє ім’я з ім’ям мого Народу
Поєднані, мов з глиною трава.
Збідненість внутрішнього світу людини, не здатної «чути» в собі життя Природи, веде до бездуховності, обмеженості. В кінці сонета автор із тривогою говорить:
Колючим огороджуюся дротом
Від того, що називано Природа,
Живу собі! Хоча… Хоча… Хоча…
Дмитро Шупта обрав тверду віршову форму – сонет, класичний зразок якого виглядає як два катрени і три дистихи з відповідним римуванням. Структурно витримується переважно класична традиція: теза – розвиток – антитеза – синтез або зав’язка – розвиток – кульмінація – розв’язка . Ключове слово чи домінуюча думка завершує сонет.
Ставити крапку в рецензії не виникає бажання… Не виникає, мабуть, тому, що Дмитро Шупта як поет заслуговує на більшу увагу критиків, літературознавців, читачів… У майбутньому, готуючи свої твори до друку, хотілося б, щоб автор указав рік їх написання та дав коментар до творів. У короткій рецензії означити все багатство поетичного світу цього талановитого митця слова неможливо. Його, прочитавши, треба знову перечитувати, знаходячи все нові й нові розмисли та художні відкриття поета. Прочитайте… І ви заглибитесь у поетичний світ, який зачарує і покличе замислитись.
Наталія ХОМЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент
