Кілієвич Олексанр Іванович
- Кілієвич Олександр Іванович, Экономика

Конкурентоспроможність країни в контексті євроінтеграційних процесів

Олександр Кілієвич, акад. УАОІ, доцент,
радник заступника Міністра економіки України,
доцент кафедри економічної політики Національної
академії державного управління при Президентові України.

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ КРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ: ГЛОБАЛЬНИЙ І РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІРИ

Вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ) стимулював в українсько-му суспільстві дискусії щодо впливу участі країни в міжнародних торговельних уго-дах на країну в цілому та її окремі регіони, причому в оцінках регіонального рівня переважають побоювання щодо негативності такого впливу. Типовою в цьому сенсі є стаття «Донбас і СОТ: очікування невідомості», що була опублікована в «Дзеркалі тижня» наприкінці березня цього року [1]: «Розгубленість — от головне відчуття, яке можна побачити у висловлюваннях і прогнозах представників влади, бізнесу та інших «співчуваючих», коли мова заходить про плани та прогнози для економіки Донбасу внаслідок вступу України до Світової організації торгівлі. Розгубленість ця місцями навіть близька до паніки». Що є причиною такої реакції? Інколи – елемен-тарна непоінформованість, інколи – бажання проштовхнути чиїсь лобіські інтереси, часто друге не виключає перше.

При оцінці впливу на становище регіонів різних зовнішніх збурень, до яких слід віднести набуття чинності нових міжнародних угод, слід виходити з аналізу конкурентоспроможності країни та її регіонів.

Що ми розуміємо під поняттям «Регіон»?

«Регіон – територія, яка відрізняється від інших територій за рядом ознак і характеризується певною цілісністю та взаємопов’язаністю її складових елементів… Регіони виділяються з території відповідно до певних цілей і завдань, най головні-шою з яких є управління розвитком регіону. Регіони можуть бути будь-якого розміру – від міста (або району у великому місті) до величезних регіонів всередині континенту… У разі виділення в середині країни з метою управління розвитком регіону він є основною складовою частиною державного територіального устрою, яка визначена єдиною політикою державного регіоналізму і має організаційну відокремленість, цілісність, економічну і географічну самодостатність, право місце-вого самоврядування, систему державних органів, які є елементами (підсистемами) державної структури влади і управління країною. Так, у цьому випадку під регіоном може розумітися найбільша адміністративно-територіальна одиниця субнаціональ-ного рівня, яка має виборну владу, юридичну незалежність та власний бюджет» [2, с.212].

В умовах України в такому сенсі під регіонами зазвичай розуміють області, АР Крим, міста Київ та Севастополь.

Регіони в ЄС

В ЄС для потреб статистичного аналізу для запровадження стандартизованих підходів до програм регіонального і місцевого розвитку запроваджена уніфікована схема територіального розподілу (NUTS). Це п’ятирівнева ієрархічна класифікація, що містить три регіональні рівні (NUTS 1- 3) і два місцеві. Так, Польща за цією системою поділяється на 6 макрорегіонів (1-й рівень), 16 воєводств (2-й рівень) і 45 субрегіонів (3-й рівень). [3, с.24-25]. Слід підкреслити, що при проведенні територі-альних реформ країни Центральної Європи як кандидати до вступу ЄС мали керува-тися саме уніфікованою схемою NUTS (Чехія, яка провела свою територіальну реформу на початку 90-х років без урахування вимог NUTS, змушена була пізніше провести ще одну територіальну реформу).

Загалом регіони визначаються в рамках наявних територіальних одиниць країн-членів ЄС. “Адміністративна одиниця” означає географічну територію, яка перебу-ває в юрисдикції тієї чи іншої адміністрації й на якій мають силу відповідні адміністративні рішення та реалізовуються напрями політики відповідно до чинного законодавства й інституційних рамок країни. Якщо країна-член ЄС не має адміні-стративних одиниць відповідного розміру, необхідного для використання певного рівня класифікації, то в такому разі рівень визначається шляхом сумування відповід-ної кількості сусідніх адміністративних одиниць. Одиниці, утворювані внаслідок такого злиття, мають назву “неадміністративні”. Так, в Угорщині на другому рівні утворено 7 регіонів, які є неадміністративними одиницями, і лише третій рівень представлено адміністративними одиницями – 19 областей і столичне місто.

Основним для реалізації регіональної політики в ЄС є другий рівень, оскільки саме на ньому відбувається програмування й освоєння структурних фондів Союзу. Населення одиниць другого рівня має знаходитись в діапазоні від 0.8 до 3 млн. мешканців (а це відповідає поняттю області в Україні).

Що таке конкурентоспроможність (КС)

Взагалі поняття КС не має загальновизнаного визначення, хоча так або інакше йдеться про конкурентні переваги у розвитку й отримуванні доходів. Говорять про КС окремих економічних агентів, економік в цілому. Більш широким є поняття КС країни і похідне від нього – КС регіонів.

В останньому із підготовлених Світовим економічним форумом «Глобальному звіті про конкурентоспроможність» за 2007/2008 рік, конкурентоспроможність країни визначається як «сукупність інституцій, політик та факторів, що визначають рівень продуктивності країни». Рівень продуктивності, в свою чергу, це є стабільно підтримуваний рівень процвітання/добробуту, який може бути забезпечений еконо-мікою. Іншими словами, більш конкурентні економіки здатні забезпечити вищий рівень доходів для своїх громадян. Рівень продуктивності ще може бути визначений як норма віддачі/дохідності інвестицій, що досягається в економіці [4, с.3]. Отже, концепція КС має статичну і динамічну компоненти: тоді як продуктивність країни чітко визначає її здатність підтримувати високий рівень доходу, це ще є одним із головних чинників дохідності інвестицій, які, у свою чергу, є центральним факто-ром, що забезпечує потенціал зростання економіки.

Інтерес до концепції КС країни/регіону був стимульований працею Майкла Портера «Конкурентні переваги націй» (1990) і проведенням Інститутом розвитку менеджменту в Лозанні [5] та Світовим економічним форумом у Давосі [6] щорічних порівняльних аналізів КС країн світу за великою кількістю показників.

Сьогодні КС країни (див. [7]) — одна з найвпливовіших концепцій економіки розвитку та практичної політики, оскільки не лише охоплює суто економічні показники, а й оцінює економічні наслідки важливих для стабільного зростання неекономічних явищ, таких, як якість процесів вироблення державної політики і управління суспільством, рівень освіти, наукова база, верховенство права, культура, системи цінностей та інформаційна інфраструктура.

Визначальні чинники конкурентоспроможності

Майклом Портером у звіті «Конкурентоспроможність на роздоріжжі: обрання майбутнього напряму для російської економіки»[1] визначені три вирішальні групи чинників КС: це початкові умови (endowments), контекст і мікроекономічна КС.

Початкові умови включають природні ресурси (зручно розташовані мінеральні родовища, сприятливі умови для вирощування сільськогосподарських культур і т.п.), географічне розташування (по-перше, воно визначає витрати на логістику, напр., зручні водні шляхи, а по-друге, це сусідні країни – рівень добробуту і масштаби економік) та історію розвитку країни (яка «умурована» в структуру підприємств, органів влади і уявлення про конкуренцію), і хоча всі ці фактори не залежать від поточної державної політики, проте впливають на КС значною мірою залежно від того, чи здійснює влада політику, що сприяє реалізації її потенціалу.

Другий чинник – макроекономічний, політичний, правничий і соціальний контексти, набір відповідних регуляторних політик та інститутів, які створюють загальний контекст для діяльності компаній, громадян і уряду.  Отже, регуляторна політика на макрорівні створює необхідні умови економічного розвитку, проте фактично добробут формується на мікрорівні.

Мікроекономічна КС проявляється в трьох складових:

  • якості середовища для бізнесу (яке визначається великою кількістю виробни-чих факторів, норм, стимулів, супутніх виробництв, що безпосередньо впли-вають на продуктивність та інноваційність у процесі конкуренції),
  • стані розвиненості кластерів (про них нижче) і «витонченості»,
  • досвідченості діяльності компаній (яка включає опанування можливостями, практику діяльності та якість рішень, що їх приймає керівництво).

Велика кількість індикаторів, за якими порівнюють КС країн світу в Лозанні і Давосі, співзвучна названим вище узагальнюючим чинникам. Практично всі ці чинники мають загальнодержавну та регіональну складові, що значною мірою визначаються державною та регіональною політикою, яку реалізують і центральні, і регіональні органи влади.

Показовим є перелік чинників, які, на думку респондентів, що формували показники порівняльної конкурентоспроможності України в останньому звіті про глобальну конкурентоспроможність [4] є найбільш проблематичними для успішного ведення бізнесу в країні (респонденти мало обрати по п’ять найбільш негативних чинників із запропонованого організаторами опитування переліку). Це нестабіль-ність державної політики, корупція, справляння податків, нестабільність уряду, неефективна бюрократична машина. Цілком очевидно, що ці фактори проявляються і на регіональному рівні, і існують певні розбіжності для успішності бізнесу в регіонах саме через регіональний вплив нестабільності місцевої влади, її корумпо-ваності, адміністрування податками та рівня місцевих податків і зборів (особливо це зачіпає малий та середній бізнес).

Оцінка конкурентоспроможності в ЄС

ЄС вже 10 років готує щорічні звіти про КС, де основним показником вважаєть-ся продуктивність. В останньому звіті за 2007 р. [9] аналізуються показники поточ-ного стану європейських економік (зростання, стандарти життя, зайнятість і продук-тивність), а також зв’язок між глобалізацією і продуктивністю. Відзначається пози-тивний вплив відкритості економік на продуктивність, зокрема, як через виграш від підвищення ефективності виробництва, так і через виграш від  технологічних пере-ливів.

Крім того, як вказано в статті [10], згідно з рішеннями Лісабонського Саміту 2000 р. в ЄС розроблена система показників, які характеризують інноваційну про-дуктивність; ці індикатори разом із показниками підприємництва використовуються для оцінки інноваційної КС за допомогою підсумкового інноваційного індексу (Summary Innovation Index), що об’єднує чотири групи показників, а саме: 1) люд-ські ресурси, 2) генерацію знань, 3) передачу і використання знань, 4) фінанси для інновацій, результати та ринки. У звіті за 2003 р. подібний аналіз проводився в розрізі регіонів NUTS-2. Методологія оцінювання індикаторів КС була запропонова-на британським економістом Беном Гардінером [11].

У Великій Британії у 2007 р. було вшосте підготовлено щорічний звіт «Регіо-нальна конкурентоспроможність та становище регіонів) в розрізі 12 регіонів (Шот-ландія, Уельс, північна Ірландія та 9 регіонів Англії). Основний показник продук-тивності (валова додана вартість на душу населення за годину роботи) доповнюється 12 індикаторами, на яких базуються 5 рушійних сил продуктивності – інвестиції, інновації, кваліфікація/вміння, підприємництво, конкуренція) [12].

***

Певний досвід оцінки регіональної конкурентоспроможності накопичено і в Росії. Так, Н.Ларіною та А.Макєєвим [13] була запропонована методика визначення зведеного індексу КС регіонів на основі 30 індикаторів, що об’єднані у чотири групи: індекс поточної КС  (показники поточного стану – ВРП на душу населення, обсяги промислової  та сільгосппродукції, безробіття та ін.), індекс стратегічної КС, що утворюється з трьох підіндексів (1 – індекс розвиненості інфраструктури і комунікаційних систем, 2 – індекс інноваційності, 3 – індекс зовнішньої діяльності). Т.Ускова [14] використала цю методику для оцінки конкурентоспроможності 9 регіонів Північно-Західного федерального округу РФ.

Конкурентоспроможність регіонів і регіональна політика (РП)

Конкурентний регіон, згідно підходу Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) – «це такий, який може привабити і підтримати успішні фірми і забезпечити вищі стандарти життя у місці проживання. Кваліфікована праця й інвестиції прагнуть «втекти» з неконкурентних регіонів до більш конкурентних» [8]. Застосовувана сьогодні на практиці багатьма розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, концепція КК аналізує, в який спосіб політика національного уряду сприяє розвитку конкурентного національного, соціально-відповідального бізнесу на благо процвітання нації.

Провідна роль у досягненні конкурентної стійкості регіону належить кластерам –«сконцентрованим за географічною ознакою групам взаємопов’язаних підпри-ємств, спеціалізованих постачальників послуг, а також пов’язаних з їхньою діяльні-стю некомерційних організацій та установ у певних сферах, що конкурують один з одним, але разом з тим і взаємодоповнюють один одного» [15, с.206-207]. Саме кластери створюють критичну масу для успіхів регіонів. Отже, одним із завдань органів влади є виявлення потенціалу кластеризації регіону.

КС регіонів для потреб вироблення регіональної політики приділяють велику увагу уряди країн і міжнародні організації. Інтереси міжнародних організацій і національних урядів значною мірою збігається, адже метою політики й урядів, і зусиль міжнародних організацій є забезпечення вирівнювання регіонального розвит-ку, запобігання існуванню депресивних регіонів, що створюють загрози для більш успішних країн і регіонів. Отже, при проведенні регіональної політики уряди мають керуватися такими загальновизнаними цінностями, як забезпечення рівних можли-востей незалежно від місця проживання.

Інтереси регіональних стейкхолдерів часто не збігаються з інтересами націо-нальних урядів, адже вони часто намагаються «урвати» собі якомога більше від обмеженого національного пирога, пролобіювати для свого регіону додаткові конкуренті переваги шляхом вибивання різноманітних пільг від центрального уряду, створення спеціальних економічних зон із податковими преференціями та ін. Проте подібні підходи, які донедавна були досить поширені в країнах СНД і Україні, у довгостроковому періоді не приносять помітних переваг нікому, адже саме нерівні умови є джерелом нестабільності; при зміні політичних еліт регіони-фаворити можуть втратити політичну підтримку, а відповідний бізнес може помітно програти (на цю тему можна навести багато українських прикладів). Штучно створені переваги окремих регіонів також приносять втрати для економіки в цілому в короткостроковому періоді.

Регіональна політика (РП) для країн–кандидатів в члени ЄС в контексті КС

Країни Центральної та Східної Європи, колишні «друзі» по соцтабору, які на сьогодні вже є членами ЄС, в процесі підготовки до вступу в ЄС накопичили корисний досвід трансформації свої РП відповідно до вимог Союзу [3]. Саме дотри-мання принципів і вимог європейської РП стало “рушійною силою” формування національної політики регіонального розвитку.

Успішність РП підкріплювалась децентралізацією регіонального врядування в процесі реформування системи державного управління. Результативна й ефективна РП потребувала комплексного законодавчого забезпечення, що спиралося на принципи європейської РП. Для реалізації РП в процесі адміністративно-територі-альних реформ були створені ефективні системи менеджменту на національному та регіональному рівнях, а також забезпечена фінансова підтримка регіонів через використання спеціальних інструментів, фінансової координації та фіскальної децентралізації з метою забезпечення можливостей щодо надання регіональними органами влади суспільних послуг, на що вони отримали відповідні повноваження. Позитивні результати такої політики для КС регіонів країн – сусідів України досить очевидні, якщо порівняти сучасне становище східних регіонів Польщі, Словаччини і Угорщини з відповідними західними регіонами України в 1990 і 2007 рр.

Виклики глобалізації

Вплив глобалізації на регіони і РП полягає в розмиванні національних кордонів щодо використання ресурсів і продукції. Мобільність ресурсів зросла не лише в національних, але й світових масштабах. Праця і капітал переміщуються в ті країни і регіони, де для них існують кращі умови. Кращі умови праці (а це не тільки рівень оплати, але й безпека життя, і стан довкілля) та кращий інвестиційний клімат, на які суттєво впливає не тільки центральна, але й регіональна влада, створює певним регіонам додаткові конкуренті переваги в залученні кращих ресурсів на кращих умовах. Лібералізація зовнішньої торгівлі (зокрема, через членство в СОТ, існування спеціальних економічних зон, угод про вільну торгівлю) полегшує умови для експорту й імпорту.

Формування знаннєвих економік значною мірою також є продуктом глобалі-зації, адже виробники інформаційних продуктів можуть жити в одній країні, а працювати на економіку іншої країни й іншого регіону; те саме стосується споживачів продукції економіки знань які користуються різноманітними електрон-ними послугами, зокрема, електронною торгівлею.

Внаслідок глобалізації транскордонні впливи на розвиток регіонів можуть бути сумірними або перевищувати впливи віддалених регіонів в межах однієї держави. Це породжує нові проблеми для центральних і регіональних урядів, особливо на ринках праці. Зокрема, ці проблеми зачепили як нових, так і старих членів ЄС, а також Україну, особливо її західні області.

Отже, глобалізація створює нові можливості для успішних регіонів і загострює проблеми депресивних, що потребує виваженої політики від національних урядів та міжнародних організацій в заходах щодо вирівнювання регіонального розвитку не тільки в межах національних кордонів, але й континентальних та глобальному вимірах.

Проблеми української РП та її завдання в контексті забезпечення КС регіонів

Реальні дослідження конкурентоспроможності України проводилися в рамках загальносвітових досліджень, про які йшлося вище, а також в рамках спеціалізова-ного дослідження, розробленого Всесвітнім Економічним Форумом у партнерстві з Фондом «Ефективне управління» [16]. В цьому дослідження була зроблена оцінка як конкурентоспроможності України в цілому, так і її окремих регіонів. Звіт дає незаангажовану об’єктивну оцінку стану справ у країні та в окремих регіонах у передкризовий період, дозволяє краще зрозуміти які зміни  і реформи і з якою пріоритетністю треба проводити для досягнення економічного і соціального успіху країни. Хоча світова фінансова-економічна криза, яка чи не найбільше в світі зачепила Україну, вимагає провести суттєве переосмислення першочергових і стратегічних кроків у реформах.

Поки що ми можемо лише констатувати той очевидний факт, що в Україні спроби провести адміністративно-територіальну реформу, як і більшість інших реформаторських починань, успішно провалилися (може, на щастя для країни, якщо зважити на ті варіанти, які пропонувалися для втілення в життя). Диспропорції в показниках регіонального розвитку за роки незалежності загострилися, про що свідчать порівняльні дані щодо регіональних показників валового доходу, притоку інвестицій, середньої оплати праці та ін.

Хоча в останні три роки були помітні й певні позитивні тенденції.

Це стосується розвитку нормативно-правової бази регіональної політики. Було ухвалено Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» (08.09.2005 № 2850-IV), а також ряд Постанови КМУ: від 21.07.2006  № 1001 «Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року»; від 01.03.2007 № 323 «Про утворення Міністерства регіонального розвитку та будівництва України і Міністерства з питань житлово-комунального господарства України»; від 23.05.07  № 751 «Про затвердження Порядку підготовки, укладення та виконання угоди щодо регіонального розвитку і відповідної типової угоди»; від 20 червня 2007 р. N 833 «Про запровадження комплексної оцінки соціально-економічного розвитку Авто-номної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя»; від 24.06.06  № 860 «Про затвердження Порядку здійснення моніторингу показників розвитку регіонів, районів, міст республіканського в Автономній Республіці Крим і обласного значен-ня для визнання територій депресивними». Це утворює законодавче підґрунтя не тільки для проведення більш дієвої регіональної політики, але й для запровадження оцінювання конкурентоспроможності регіонів з метою формування політики вирів-нювального розвитку.

Проте й досі залишаються досить декларативними заяви урядовців про європей-ський вибір країни, якщо проаналізувати відповідність РП завданням євроінтегра-ційної політики.

Для досягнення позитивних результатів у цьому напрямі центральна влада має прийняти довгострокову та середньострокову стратегії реформи державного управ-ління для створення нової системи регіонального врядування, яка відігравала б активну роль у виробленні регіональної політики, спрямованої на зменшення нерівності регіонального розвитку в Україні.

Ефективність нової державної стратегії формування регіональної політики залежить головно від:

  • наявності закону про регіональний розвиток, розробленого відповідно до європейських принципів;
  • домінування інтегрованого/територіального підходу замість галузевого до врядування на центральному й регіональному рівнях;
  • стабільності інституційних рамок регіонального розвитку;
  • наявності інформаційної та статистичної систем розвитку територій;
  • наявності відповідних економічних інструментів для спрямування та стиму-лювання регіонального розвитку;
  • наявності середньострокової та довгострокової стратегій просторового плану-вання, спрямованих на економіко-соціальне зближення та стійкий розвиток;
  • наявності законодавчих засад і фінансових стимулів для подальшої децентралізації й делегування повноважень з центрального рівня та злиття місцевих органів влади

(докладніше див. [3]).

Модернізація системи державного управління – також необхідна передумова для одночасного впровадження цілої низки економічних, соціальних і політичних реформ, котрі можна здійснювати лише в рамках довгострокової програми розвитку.  Модернізація системи державного управління потребує цілковитого оновлення у відповідь на економічні та соціальні виклики в контексті перспективного членства в ЄС, що передусім має передбачати розроблення програми розвитку регіонів, яка сприяла б появі регіонів, здатних ефективно підготуватися до реалізації й корди-нації просторового розвитку та відповідних програм в інших галузях, а також до освоєння допомоги ЄС і децентралізованого прийняття рішень; підготування Націо-нального плану розвитку як документа, котрий формально інтегрує галузеві політи-ки й відбиває  потреби розвитку окремих регіонів; впровадження нових економічних інструментів і умов для розвитку муніципалітетів з використанням їхніх власних ресурсів на основі принципів європейської регіональної політики та інструментів ринкової економіки, таких як регіональна диференціація кредитної й податкової політик, субсидії та підтримка депресивних регіонів і спеціальних зон.

Використані джерела

  1. Є.Шибалов. Донбас і СОТ: очікування невідомості / Дзеркало тижня, № 12 (691) 29.03-5.04.2008.
  2. Богорад О.Д., Тевелєв О.М., Падалка В.М., Підмогильний М.В. Регіональна еко-номіка. Словник-довідник. К., 2004, с. 212.
  3. В.Ніжнянскі, Т.Потканскі, П.Сегеварі. Формування політики регіонального розвитку: досвід країн Центральної та Східної Європи в контексті вступу до ЄС: Пер. з англ. за наук. ред. О.Кілієвича. – Братіслава-Будапешт-Варшава-Київ: Видавництво «К.І.С.», 2007. – 166 с.
  4. The Global Competitiveness Report 2007-2008 (http://www.gcr.weforum.org)
  5. Світовий економічний форум у Давосі (http://www.weforum.org)
  6. Інститут розвитку менеджменту в Лозанні (http://www.imd.ch)
  7. Ю.Полунєєв. Конкурентоспроможність країни як національна ідея / Дзеркало тижня, №10 (538), 19 -25.03.2005.
  8. 8. Регіональна конкурентоспроможність. Сайт ОЕСР (http://www.oecd.org/document/

37/0,3343,de_2649_34413_36878693_1_1_1_1,00.html)

  1. European Competitiveness report 2007 (http://ec.europa.eu/enterprise/enterprise_policy/ competitiveness/index_en.htm)
  2. Антонюк Л.Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: регіональний аспект (http://www.kneu.kiev.ua/journal/ukr/article/2005_1_Antoniuk_ukr.pdf)
  3. Ben Gardiner. Regional Competitiveness Indicators for Europe – Audit, Database Construction and Analysis / Regional Studies Association International Conference Pisa, 12-15 April, 2003 (http://www.camecon.co.uk/economic_intelligence_services/ eu_regional/downloadable_files/Regional%20Competitiveness%20Indicators%20for%20Europe.pdf)
  4. Regional Competitiveness & State of the Regions, may 2007, Compiled by Steven White (http://stats.berr.gov.uk/sd/rci/)
  5. Ларина, Н.И. Кластеризация как путь повышения международной конкуренто-способности страны и регионов / Н.И. Ларина, А.И. Макеев // Эко. — 2006. — №10.
  6. Ускова Т.В. Оценка конкурентоспособности региональной экономики / Эконо-мические и социальные перемены в регионе: факты, тенденции, прогноз, ВНКЦ ЦЭМИ РАН (http://journal.vscc.ac.ru/php/jou/39/art39_05.php)
  7. Портер М.Э. Конкуренция: Пер. с англ.– М.: Издательский дом «Вильямс», 2000.
  8. Основні положення Звіту про Конкурентоспроможність України 2008: Назустріч економічному зростанню та процвітанню / За ред. Марагерити Дрзенік Хану та Т’єрі Гейзера. – Женева: Всесвітній Економічний Форум, 2008. – 72 с.

[1] Competitiveness at the Crossroads: Choosing the Future Direction of the Russian Economy by Michael E. Porter and Christian Ketels, with Mercedes Delgado and Richard Bryden (01.2008) / www.csr.ru/_upload/editor_files/file0029.pdf

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *